Недавно помітив, точніше відчув, що в мене не так багато часу для себе. Та все ж знаходжу його і намагаюсь щось писати.
А писати я хочу, і надіюсь що тобі це подобається, або хоча б мої розповіді, можливо частково, але залишаються в твоїй пам’яті, або ж залишають приємні відчуття. Взагалі, мені було б цікаво дізнатись про те, що ж тобі хотілося б прочитати, що було б цікавим, тобто, про що мені написати. Я надіюсь, що ти мені про це скажеш.
До речі, вибач що не привітався, напевно надто сильно «завис» у своїх роздумах.
Отже, я пишу, принаймні намагаюсь писати.
Читати далі...
29.08.2016 р. 
Я знову тут, здалось що я пропав чи мене не стало. Але я є, ніби живий і такий самий як був, не перестаю казати фразу – « я знову пишу». Які б не були події, щоб не ставалось в моєму житті – я завжди продовжую писати.
Це ніби той початок усього в мені, який дозволяє задуматись, прийняти правильні рішення та продовжити свій життєвий шлях.
І ось, я знову повернувся до того, що продовжую писати, бо просто прагну викласти думки на папір.
Читати далі...
Черговий день наступив, обіцяє він бути дуже спекотним, але тим не менше, спробую порадувати наших читачів новими публікаціями. А серед них точно будуть пости про вчорашній провал футбольного Шахтаря у кваліфікації Ліги Чемпіонів та майбутній виступ нашого читача у Львові.
Але, про все по-порядку.
«І знову порожня кімната та вистигнув мій чай…» - напевно так можна описати мій внутрішній стан. Бо за вікном йде дощ, а зараз шоста десять ранку і я не можу спати, як зазвичай. І я думаю про те, що буде далі і чого не буде. Моя душа ніби порожня кімната, але це вже не важливо…
За вікном йде дощ, сотні капель розбиваються об скло вікна моєї кімнати, створюючи приємний та знайомий шум. Не знаю чому, але шум дощу завжди заспокоює, ніби створює звуковий покрив та затишок. І це добре, мені потрібен затишок, саме тут і саме зараз.
Сьогодні звичайний день, зовсім звичайний, нічим не відрізняється від інших, проте є одне “але”. Мені здається, що я щось втрачаю та не можу зрозуміти що саме. Це дивне відчуття, я хочу визначитись, але не можу, я багато чого не розумію.
В навушниках звучить пісня Guns N’ Roses - November Rain. Вона прекрасна, звуки електрогітари ретро стилю гармонійно вливаються в мою свідомість і наповнюють мене відчуттями затишку, який так прагнеш знайти восени.
І знову це я – Yarik.
І за час відсутності Ігоря Воробуса, який поїхав підкоряти чергові вершини спробую порадувати вас черговою публікацією.
Як завжди, вона буде у стилі думок й матиме на цей раз назву – «Надія реальна чи ні?».
Довгих вступів робити не буду, а перейду до суті.
Черговий день наступив, знову вихідні, які вже зараз так виглядає що будуть не дуже то й теплими. Але, це завадить випускати нам у світ нові публікації.
І знову я- Yarik на сторінках блогу про Львів. Бачу, що вчорашня моя публікація «Бути сук…ю – це назавжди" викликала фурор. Такі у мене зараз думки й нічого з цим не вдієш.
Як ви зрозуміли, після творчої відпустки я повертаюся….
«Сука!» - доволі цікаве слово чи не так? Цим словом ми називаємо тих осіб жіночої статі, які опустилися нижче морального та людського рівня і намагаються інших помістити на рівень з собою.
Сука це не людина, сука не заслуговує ні на що - абсолютно, повністю і остаточно! Чому? Взагалі, де ж беруться такі особи, яких потім можна лагідно шанувати таким ім’ям?
Зараз пів-на дванадцяту і я не сплю, я все думаю про життя.
В плейлисті на повторі грає тільки одна пісня, грає вже більше ніж годину, але продовжує давати мені неймовірні думки та насичений настрій. Це пісня Еверест, з нового альбому українського гурту ОЕ.
Літній вечір, його не вистачає. Їдучи сьогодні з роботи додому прочитав одну цікаву річ, я коротко перекажу те що там було:
«Нам є з ким гуляти, нам є з ким говорити та з ким провести час, але в нас немає тих з ким можна просто дивитись на зорі».
Я пам’ятаю один з теплих літніх вечорів. На вулиці темно, на небі видно зорі та ледь світить вуличний ліхтар, створюючи приємну атмосферу.